Ukrainian Byzantine Rite

ECCLESIASTICAL ROOTS

By the middle of the 3rd century, several major centres of Christianity had emerged, namely Rome, Jerusalem, Alexandria and Antioch, the most prestigious cities of the Roman Empire. The Church in each of these cities had its own liturgical customs, which influenced the smaller centres around them. Early in the fourth century, the Church of Constantinople, built on the site of an ancient Greek town called ‘’Byzantium”, became the new capital of the Roman Empire and joined the ranks of these leading churches. These five Christian centres became known as the Pentarchy. When missionaries of this Byzantium Church brought Christianity to eastern Europe they spread to their new converts the tradition which they were familiar with, and this has remained the liturgical tradition of these Churches to this day.

THE LITURGY

The essential elements of public worship in the Catholic Church, the administration of the Seven Sacraments, are the same in all Catholic churches. What is called “The "Mass" in the West is called "Divine Liturgy" in the Eastern Churches.

The Divine Liturgy of St. John Chrysostom consists of three main parts: The Preparation, during which the priest prepares the bread and chalice for Communion; The Liturgy of the Word, which includes, an epistle reading, the gospel of the day, prayers and a homily; The Liturgy of Sacrifice, the apex of our worship when the Creed is recited, the Holy Gifts are Consecrated and Communion is received.

INCENSE

Incense is used often as it was a part of the worship described in both the Old and New Testament and honours God's presence. It has a pleasing aroma and shows our prayers ascending before God (Ps. 141:2).

SIGN OF THE CROSS

The sign of the cross is made especially at all invocations of the Holy Trinity and when receiving a blessing. This reminds us of God's ultimate act of love for us, the crucifixion and resurrection of His Son Jesus Christ. We do this by holding the thumb and 1st two fingers together, (the three-in one representing the Trinity), with the remaining two touching the centre of our hand (representing the two natures of Christ). By touching our forehead, heart, right shoulder, then left shoulder, we show the dedication of our mind, heart, and strength to God. This way of blessing oneself is very ancient.

THE ICONOSTAS:

This large screen, symbolizing the veil of the Temple in the Old Testament, conceals the sanctuary but is fitted with doors that open during the service and is adorned with sacred images or icons. It is meant to reveal in a mystical way, the presence of the Kingdom of Heaven. The content and the design of these images, and the materials and methods used in their production, are drawn from the Scriptures, the liturgy, the lives of the saints, and the whole of Christian Tradition. They express both the events and the profound spiritual meaning of our Salvation.

SINGING:

There is a strong tradition of congregational singing without instrumentation. The Divine Liturgy generally is sung as a sign of our joyfulness in God’s presence. Musical instruments are omitted so that the beauty of the human voice lifted in prayer can be heard.

HOLY COMMUNION:

Holy Communion may be received by the faithful of the Catholic Church according to the proscribed conditions. In the Ukrainian Catholic Church, leaven bread is consecrated and the faithful receive Holy Communion under both species, Bread and Wine together. When receiving, please stand close to the Priest. Open your mouth wide and tilt your head back slightly. Please do not extend your tongue nor say “Amen”. The priest will gently place the Eucharist into your mouth. Wait until he withdraws his hand, then return to your place.

 

І. Зародження християнства на теренах України

Перші християни з’явилися на території України в часи перших християнських місій на зламі І-ІІ століть. За літописною легендою, місійну діяльність на наших землях — у тодішній Скіфії — проводив ще Святий апостол Андрій Первозванний. Він благословив землі над Дніпром, де через кількасот років постав Київ — центр християнства та християнської культури східних слов’ян.

Згідно з літописом, апостол Андрій дійшов до Київських гір, де проголосив: «Вірте мені, що на цих горах возсіяє благодать Божа; велике місто буде тут, і Господь воздвигне там багато церков і просвітить церковним хрещенням усю руську землю».

Збереглися свідчення про те, що християнство прийняла частина скіфів, зустрічаються навіть згадки про скіфських єпископів. Особливо поширювалося воно серед греків, що тоді населяли Південну Україну. У грецькі поселення Тіру, Ольвію, Херсонес та інші міста римські імператори висилали християн, які стали першими проповідниками Євангелія. Найвідомішим серед них був засланий імператором Траяном до Херсонеса — однієї з найбільших грецьких колоній — Папа Климентій римський, автор листа до Коринтян, який загинув тут мученицькою смертю. Відповідно до свідчень ранньохристиянського письменника Іринея Ліонського, Святий Климентій був четвертим наступником апостола Петра на римському престолі. Згадки про цю видатну особистість містяться в багатьох літературних пам’ятках пізнішого періоду та збереглися в літургійній практиці візантійської традиції.

Климентій, прибувши до Херсонеса, знайшов там багато християн. Завдяки його місії за короткий час чимало язичників повернулися до християнської віри, постали численні храми. Саме активна пастирська діяльність стала причиною його мученицької смерті в 100-му році.

Культ Святого Климентія в Русі поширився після того, як його мощі були віднайдені солунськими братами Кирилом і Методієм у 861 році. Цей факт тісно пов’язаний із хозарською місією святих братів. Частину мощів вони перенесли до Рима у 867 році та передали Папі Адріану ІІ, що виглядало як символ примирення між Церквою Сходу та Заходу. Відповідно до «Повісті минулих літ», Володимир Великий більшу частину мощів переправив до Києва.

Окремі археологічні знахідки ІІІ століття свідчать про наявність християнських громад у Боспорському царстві, а в ІV столітті існувала окрема Боспорська єпархія, єпископ якої — Кадмус — узяв участь у I Вселенському Соборі в Нікеї 325 року.

Запровадження християнства як державної релігії Римської імперії наприкінці ІV століття сприяло його активному поширенню серед населення Криму. На той час уже була створена єпархія в Херсонесі, а її єпископ став учасником ІІ Вселенського Собору в Константинополі 381 року.

Загалом на теренах сучасної України існували, крім Херсонеської єпархії, Скіфська, Готська та Сурозька, чи Сугдійська.

Утвердження християнства в Криму датується кінцем V — початком VІ століття. У ІІІ столітті на територію України прийшли германські племена готів, які в 341–348 роках прийняли християнство від єпископа Вульфіли, котрий переклав Євангеліє готською мовою. А в ІV–V століттях по території України розселилися слов’янські племена, зокрема в Наддніпрянщині поляни — з центром у Києві. Частина з них завдяки контактам з греками, готами, нащадками скіфів, очевидно, теж були християнами.

ІІ. Поширення християнської віри до Володимира ( ІХ–Х століття)

Становлення Київської держави тісно переплетене з поширенням християнства на українських територіях. За свідченням Константинопольського патріарха Фотія та візантійських хроністів, 860 року київський князь Аскольд та його оточення прийняли хрещення («перше хрещення Русі») під час походу на Константинополь і запросили до Києва місіонерів.

Відтоді християнство почало активно поширюватися серед киян.

Визначальний вплив на цей процес, починаючи з ІХ століття, мала місійна діяльність братів Кирила та Методія. Місто Тесалоніки (Солунь), у якому народилися брати, знаходилося в безпосередній близькості до слов’янських земель. Кирило навчався в Константинополі при дворі візантійського імператора Михайла III, добре знав слов’янську, грецьку, латинську, єврейську, арабську мови. Певний час працював бібліотекарем у патріаршій бібліотеці, їздив з дипломатичною місією до хозарів. Методій пішов на службу у військо, однак дуже швидко відмовився від військової кар’єри та вступив до монастиря.

На запрошення великоморавського князя Ростислава, за згодою візантійського імператора Михаїла ІІІ та патріарха Ігнатія, брати розпочали свою місійну діяльність, проповідуючи християнство серед населення великоморавської держави. Успіхові проповіді сприяло те, що Кирило ще перед від’їздом створив слов’янську абетку для перекладу Святого Письма, яка, за згодою Римського престолу, стала офіційним письмом східних та південних слов’ян. Брати переклали з грецької мови частини Святого Письма, Псалтиря, листи апостолів, богослужбові книги та відправляли Богослужіння слов’янською (давньоболгарською) мовою.

Завдяки використанню зрозумілої для слов’ян мови християнська віра почала швидко поширюватися не лише у великій Моравії, а й серед сусідніх слов’янських племен, зокрема в Польщі та західній частині Русі.

Більше того, перекладацька діяльність Святих Кирила й Методія сприяла подальшому розвиткові слов’янської культури загалом. «Старослов’янська» стала на довгі століття не лише мовою Церкви, а й офіційною літературною мовою, якою користувалися освічені прошарки суспільства.

Крім того, Святий Кирило ще перед початком місій, перебуваючи 861 року в Херсонесі, віднайшов мощі Святого Климентія та разом зі своїм братом привіз їх до Рима (867 року), де вони були урочисто прийняті Римським архієреєм. Святі Кирило і Методій увійшли в історію як «містки», що єднають слов’янські народи з Католицькою Церквою. Уже в той час різниця між Римом та Константинополем була доволі помітна, вони вели між собою гостру полеміку в церковній літературі. Водночас діяльність святих братів мала примирливий характер. Вони шукали компромісів і вважали, що спірні питання потрібно вирішувати шляхом діалогу. Саме тому 30 листопада 1880 року Папа лев XIII офіційно запровадив свято Кирила й Методія в Західній Церкві, підкреслюючи цим їхнє вселенське значення. 31 грудня 1980 року Папа Іван Павло ІІ проголосив їх разом зі Святим Венедиктом духовними покровителями Європи, а 2 червня 1985-го видав окреме послання Slavorum Apostoli, у якому підкреслив особливе значення їх у історії європейського християнства.

Церква прославляє Святих Кирила і Методія як «просвітителів слов’янських народів», «єдинорівних апостолам», «слов’янських апостолів і первосвятителів».

ІІІ. Хрещення Русі–України (988)

У Русі до князювання Володимира християнська релігія не мала статусу державної, хоча київські князі, починаючи з Аскольда, часто або самі ставали християнами, або лояльно ставилися до Христової віри. За правління князя Ігоря (912–945 рр.), як свідчить літописна згадка, датована 944 роком, на Подолі в Києві була церква святого Пророка Іллі. Дружина Ігоря — княгиня Ольга (945– 969 рр.) — близько 957 року прийняла хрещення в Константинополі, водночас підтримувала тісні контакти з німецьким імператором Оттоном І і запросила в 959 році німецьких місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом.

Визначальним, проте, для подальшої долі та ідентичності Церкви на східнослов’янських землях стало прийняття християнства в східному обряді як державної релігії приблизно 988 року під час правління внука князя Ігоря та княгині Ольги — Володимира Великого (978–1015 рр.).

Хоча, відповідно до літопису Нестора, князь посилав своїх посланців до представників різних релігій, його вибір зупинився саме на християнській. Таке рішення не було випадковим. Окрім релігійних мотивів, важливу роль у прийнятті християнства відіграла політична та культурологічна доцільність такого кроку, адже християнство в тогочасному цивілізованому просторі відігравало ключову роль. Прийняття християнської релігії забезпечило князеві Володимиру та його державі моральний престиж, надавало їй легітимного статусу серед інших країн і змінило ставлення їхніх правителів до Русі. Хрещення східних слов’ян, які проживали на той час у межах Київської держави, активно сприяло поширенню писемної культури. саме монастирі були місцем розвитку писемності. Тут переписували книги, тим самим утверджуючи християнську культуру.

Історики вважають, що перший митрополит прибув до Києва під час Хрещення Русі з Константинополя. Водночас така церковно-юрисдикційна залежність не перешкоджала контактам Києва з Римським Апостольським Престолом та з латинським Заходом.

Великий князь Володимир не обмежився формальним хрещенням Русі. Змінивши своє життя (в молодому віці був гордовитим і владним, вів розгульне і сповнене кривавого свавілля життя), провадив просвітницьку діяльність серед широких мас: зводив храми, підтримував книжне ремесло, засновував бібліотеки, фундував школи.

Подальше спадкоємство династії київських правителів було обтяжене мученицькою смертю синів Володимира – Бориса і Гліба, яких убив у 1015 році їхній старший зведений брат Святополк, пізніше прозваний в народі Окаянним, який прагнув одноосібно посісти великокняжий престол.

Обидва брати стали першими офіційно канонізованими українськими (руськими) святими.

Свій золотий вік митрополія пережила за правління ще одного сина Володимира — Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.), коли «віра християнська почала множитися і поширюватися». Князь став ініціатором зведення в Києві величних монастирів і церков, завершив розпочате батьком будівництво катедрального собору Святої Софії. Скріплюючи державу зсередини через розвиток освіти й науки, кодифікацію законодавства на основі християнських засад, Ярослав Мудрий також установлював родинні стосунки з багатьма європейськими країнами. Задля посилення свого впливу на ієрархічні структури та унезалежнення митрополії від впливу Константинополя в 1051 році він ініціював обрання русича Іларіона на Київський митрополичий престіл.

Велике значення в житті Руської Церкви відігравало чернецтво, головним осередком якого став Києво-Печерський монастир, започаткований подвижництвом Святого Антонія Печерського. Визначним будівничим обителі та реформатором руського монашества став Святий Теодосій Печерський, який у другій половині XI століття запровадив тут Устав Святого Теодора Студита, і ці правила згодом «перейняли і ввели по всіх монастирях». У Лаврі творили ікони, писали літописи, перекладали та переписували інші богослужбові й духовні книги, справляючи вплив не лише на церковне, а й політичне життя Русі.

Істотні зміни відбулися в Київській митрополії у зв’язку з поступовим розпадом держави на удільні князівства та гострою боротьбою за «київську спадщину» численних спадкоємців роду Рюриковичів, а після ординської навали (1240 р.) — і правителів сусідніх держав. За цих обставин Церква залишалася практично єдиною суспільною інституцією давньої Русі в умовах її дезінтеграції та втрати політичної незалежності. Вона сприяла збереженню традиційної культури та формуванню модерної етнонаціональної спільноти на українських землях, що відіграло важливу роль у боротьбі проти поглинання їх іншими народами протягом кількох наступних століть.

IV. Берестейська унія (1596)

Занепад давньоруської держави під натискои орди та перехід у XIV столітті значної частини її земель під владу польських і литовських правителів призвели до переміщення осідку Київської митрополії та спроб її поділу. Водночас, перебуваючи на пограниччі європейського Сходу і Заходу, руська церковна еліта неодноразово робила кроки до відновлення християнської єдності. Руські ієрархи були учасниками соборів Латинської Церкви в Ліоні (1245 р.) та Констанці (1418 р.). Галицько-волинський князь Данило Романович (1238–1264 рр.), шукаючи підтримки в боротьбі проти орди, уклав угоду з Римським престолом і 1253 року отримав від Папи Інокентія IV королівську корону.

Доволі позитивно була сприйнята на українських і білоруських землях Флорентійська унія між Римом і Константинополем 1439 року. Одним із творців її був Київський митрополит Ісидор. Папа підніс його до гідності кардинала й призначив легатом до Польщі, Литви та Московського князівства. Флорентійська угода, однак, не була сприйнята в московській частині митрополії. У 1448 році Московська Церква остаточно відокремилася від Київської, самочинно проголосивши автокефалію, яка була визнана Константинополем лише через 141 рік (1589-го).

У Речі Посполитій у XVI столітті Латинська Церква, будучи, по суті, державною релігією, отримувала особливу підтримку з боку органів влади, а вірні східного обряду нерідко зазнавали дискримінації та були обмежені в правах. Однак і західне християнство в той час пережило чи не найбільшу кризу у своїй історії, спричинену Реформацією. Протестантські ідеї з Німеччини почали стрімко поширюватися в Литві та Польщі. Київська митрополія, що залишилася під канонічною юрисдикцією Константинополя, не могла одержати належної підтримки від матірної Церкви, яка після завоювання Візантії османами в 1453 році сама переживала тяжкі часи. Тому ієрархи митрополії почали шукати інших, більш ефективних шляхів подолання внутрішньої кризи та зовнішніх загроз.

Руський єпископат наприкінці XVI століття прийняв синодальне рішення перейти під опіку та захист Римського Апостольського престолу. Так, було укладено Берестейський унійний акт 1596 року, який ознаменував відновлення сопричасної єдності Київської Церкви з Латинською.

Архітектори церковного порозуміння мали на меті не лише зберегти традиційний церковний устрій, східний (візантійський) обряд, а й протистояти асиміляції українців та білорусів чи переходові на римо-католицизм. У підготовчий період у середовищі руської церковної і світської еліти розглядали два проекти об’єднання — «регіональна унія» та «універсальна унія». Перший, який підтримував польський король Сигізмунд ІІІ, передбачав об’єднання Київської митрополії як частини Константинопольського патріархату з Апостольським престолом. Другий, протагоністом якого виступав руський князь Костянтин Острозький, був спрямований на об’єднання з Римом усіх православних патріархатів. Єпископи Київської митрополії обрали перший проект, який, на їхню думку, був більш реалістичний, та відрядили 23 грудня 1595 року двох єпископів — Іпатія Потія та Кирила Терлецького — до Рима представити його папі Клименту VIII. Відмінності в баченні шляхів об’єднання стали причиною того, що модель, утверджену на Соборі в 1596 році в Бересті, підтримали не всі ієрархи та вірні Київської митрополії, частина яких наполягала на дотриманні канонічної приналежності до Константинопольського патріархату та перейшла у відверту опозицію до прихильників унії. Вони домоглися таємного висвячення паралельної православної ієрархії (1620 р.), яке здійснив єрусалимський патріарх Феофан, а згодом — офіційного визнання владою Речі Посполитої конфесійного поділу Руської церкви на дві юрисдикції (1632 р.), що посилило протистояння в українсько-білоруському суспільстві. Кульмінаційним моментом цього протистояння стало вбивство 1623 року у Вітебську полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича (1580–1623 рр.), беатифікованого в 1641 році Папою Урбаном VIII та канонізованого в 1867-му Пієм IX.

У Галичині, де польсько-український антагонізм відзначався особливою гостротою і напруженням, з’єднана з Римом Церква здобула прихильність православної ієрархії та вірних майже через століття після Берестя (лише в 1691 р. прийняла унію Перемишльська єпархія і аж у 1700-му — Львівська). Синод у Замості 1720 року закріпив за Унійною Церквою статус єдиної Церкви східного обряду на землях Речі Посполитої.

V. Відновлення Галицької митрополії (1808)

Утвердження Української (Руської) Церкви в Речі Посполитій не було тривалим. Через ослаблення та поділи держави в 1772-му, 1793-му й 1795 роках Російська імперія поширювала свою владу на суміжні українські землі, супроводжуючи це репресіями проти «уніатів» та насильницьким «наверненням» їх у Московську Церкву. У 1768–1796 роках під владу Москви потрапила Правобережна Україна, 1839 року — Західна Білорусь і Північна Волинь, 1875-го —  Холмщина й Підляшшя. А православну частину Київської митрополії ще в 1685–1686 роках було прилучено до Московського патріархату.

Водночас у західній частині України дедалі більше прихильників здобувала ідея православно-католицької церковної єдності. У 1646 році на Соборі в Ужгороді вирішила відновити сопричастя з Римом частина духовенства Мукачівської єпархії, територія якої впродовж століть перебувала під угорським пануванням. Укладення Ужгородської унії відбулося на засадах, подібних до Берестейського поєднання, а серед її передумов важливу роль відіграла протидія поширенню протестантизму та прагнення до зрівняння в правах із римо-католиками. Однак утвердитись унія змогла тут лише в середині XVIII століття — після переходу всього Закарпаття під владу Австрійської монархії Габсбургів.

Важливе значення для зміни характеру взаємин між християнами різних традицій спершу на Закарпатті, а пізніше й у Галичині, яка після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) перейшла до складу Австрійської монархії, мала просвітницька політика Габсбургів. Греко-католицька ієрархія (саме так стали офіційно називати «уніатів» за розпорядженням Марії Терези з огляду на їхній східний — «грецький» — обряд і західну — «римську» — юрисдикційну приналежність) здобула визнання й підтримку імператорського уряду, які виявлялися у формальному зрівнянні в правах з римо-католиками, відкритті доступу до загальної та богословської освіти, зокрема й рідною мовою, забезпеченні мінімального матеріального становища та організаційному оформленні церковно-адміністративних структур (1771 р. узаконено самостійність Мукачівської єпархії, від якої в 1818-му відокремлено Пряшівську єпархію).

У 1808 році було відновлено Галицьку митрополію з осідком у Львові. 

Габсбурзькі реформи зумовили утвердження принципів віротерпимості й поваги до свободи сумління, а також інтеграцію українських християн та їхніх церковних структур у державно-політичне життя. Греко-Католицькій Церкві Галичини судилося відіграти особливу роль в українському національному русі. Хоча й більшість греко-католицького духовенства наприкінці XVIII — у першій половині XIX століття була сполонізована, частина нижчого духовенства й семінаристів під проводом «Руської трійці» — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького — у 30-х роках XIX століття звернула свої погляди до простолюду. Освічені люди прагнули осмислити його історичне минуле, культурну спадщину й суспільні потреби та пропагували ідею єдиного руського народу, розділеного між двома імперіями та відмінного від поляків і росіян. Саме ця ідея лягла в основу політичної платформи перших національних інституцій, які виникли під час революції 1848–1849 років з ініціативи та під керівництвом греко-католицької ієрархії: Головної руської ради, «Галицько-Руської матиці» (літературно-освітнє товариство, метою якого була просвітницька діяльність серед українців через прицерковні школи, видання книжок тощо), Народного дому та ін.  У 1868 році було створено товариство «Просвіта», яке проводило освітню роботу серед українського селянства. У кожному місті та селі виникли свої осередки «Просвіти» з читальнями, якими керували місцеві священики. Найвідоміші українські громадсько-політичні та культурні діячі часто були членами цієї організації.

VI. Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944)

Життя та діяльність митрополита Андрея справили величезний вплив на розвиток Української Церкви. Він одним із перших серед ієрархів УГКЦ почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними, досягнув того, що Греко-Католицька Церква під його багаторічним проводом стала розгалуженою та впливовою інституцією, важливим консолідаційним чинником і духовною опорою в змаганнях за державність України.

Митрополит Шептицький походив з давнього українського роду. Він формувався як особистість і отримав всебічну освіту в багатонаціональній та мультирелігійній Австро-Угорській імперії. Після вступу до монастиря отців Василіян у Добромилі 1888 року прийняв чернече ім’я Андрей. Філософію та теологію студіював у Кракові, потім — право в Мюнхені. Після навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. У 1899 році його номіновано Станиславівським єпископом, а згодом у 1900-му — Галицьким митрополитом.

Напевно, не було жодної важливої ділянки суспільного життя, у якій би митрополит не брав активної участі. Він підтримував молодих українських митців, надаючи їм стипендії для здобуття освіти у найкращих навчальних закладах Європи. На кошти митрополита було придбано будівлю, де розмістилася художня школа відомого митця Олекси Новаківського. У 1905 році він заснував Український національний музей, придбавши для нього окреме приміщення. Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Він особисто подарував музеєві майже 10 тисяч предметів з приватного зібрання й утримував його на особисті кошти. Крім того, він підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».

Митрополит займав також активну громадянську позицію в політичному житті тогочасної Галичини. Як Галицький митрополит він був депутатом Австрійського парламенту і Галицького сейму. Це давало йому змогу виступати перед урядом щодо підтримки українців у справі скріплення їхніх прав у державі. Підтримка Шептицьким Габсбургської монархії в Першій світовій війні стала причиною його арешту й ув’язнення під час російської окупації (1914–1917 рр.). Після війни він разом з греко-католицьким єпископатом підтримав створення Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної після розпаду Австро-Угорщини (1918 р.), а згодом у міжвоєнній Польській державі спрямовував свої зусилля та використовував дипломатичні зв’язки для забезпечення прав українців.

У міжвоєнний період митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови Церкви. За його ініціативою було засновано Львівську греко-католицьку богословську академію (1928 р.). Цей навчальний заклад під керівництвом отця доктора Йосифа Сліпого мав перерости в повноцінний університет — на зразок вищих навчальних закладів Західної Європи.

Важливе місце у діяльності митрополита займала справа поєднання християнських Церков, повернення слов’янського сходу до єдності з Апостольським престолом. Протягом свого життя він підтримував контакти з тогочасними прихильниками унійного руху, як, наприклад, з російським філософом Володимиром Соловйовим, хорватським архієпископом Йосифом Штросмаєром, бельгійським архієпископом і кардиналом Мерсьє, відомим пропагандистом діалогу з Англіканською Церквою, німецьким богословом Максиміляном Саксонським — фахівцем у галузі східнохристиянських літургійних традицій. Митрополит сприяв розбудові Російської Греко-Католицької Церкви. З цією метою він двічі відвідав Росію (1907, 1912 рр.) та Білорусь. У березні 1917-го, отримавши від Папи Пія Х право на душпастирську діяльність серед католиків східного обряду на території Східної України та Росії, організував у Петрограді Синод Російської Католицької Церкви і призначив отця Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Шептицький був також ініціатором Велеградських з’їздів, присвячених темам міжхристиянського порозуміння.

У тому ж екуменічному дусі митрополит запровадив низку реформ в УГКЦ з відновлення східнохристиянського духу. У 1906 році створено студитський монастир, який очолив брат митрополита Климентій Шептицький, у 1913-му — східну гілку отців Редемптористів. Були засновані й жіночі Чини сестер Студиток, Мироносиць тощо. У міжвоєнний час митрополит Андрей Шептицький відкрито засуджував релігійну політику польської влади щодо християн православної конфесії та відкритими листами виступав на їхній захист.

Діяльність митрополита в роки Другої світової війни, за визначенням парламенту Канади, «служить і служитиме незабутнім прикладом оборони засадничих людських прав, що є першим обов’язком людської спільноти».

Андрей Шептицький надавав жертовну поміч євреям у найтрагічніший час Голокосту. Ризикуючи власним життям, митрополит урятував близько півтори сотні євреїв, здебільшого дітей. Його пастирське послання «Не убий!» (листопад 1942-го) засуджувало насильницьке позбавлення життя будь-кого і з будь-яких мотивів. У листі до Папи Пія ХІІ український митрополит гостро засудив нацистську ідеологію і виступив на захист єврейського населення.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року й похований у крипті собору Святого Юра у Львові.

VII. Псевдособор і ліквідація (1946)

Період Другої світової війни — один із найскладніших у історії Української Греко-Католицької Церкви. 1939 року Польщу окупували німецькі війська, а Західну Україну — радянські. У той час УГКЦ налічувала 2387 парафій  і 3,6 млн. вірних, 2352 єпархіальні священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Греко-католицька богословська академія у Львові та три духовні семінарії, у яких навчалося 480 студентів.

Радянська влада сприймала Українську Церкву як серйозну перешкоду в реалізації політики радянізації регіону. Тому сталінський режим відразу розпочав наступ на УГКЦ. Влада організувала широку кампанію переслідувань, залякування й дискредитації греко-католицького єпископату та духовенства, звинувачуючи їх у зв’язках із націоналістичним підпіллям та «антирадянськими» осередками за кордоном. Керівництво Церкви мало зважати на нові реалії. 22 грудня 1939 року з дозволу Ватикану митрополит Андрей таємно висвятив отця Йосифа Сліпого (1892–1984 рр.) на єпископа з правом наступництва на галицькому митрополичому престолі.

На початку війни між СРСР та нацистською Німеччиною в 1941 році Західна Україна була окупована німецькими військами. 30 червня 1941-го представники українських організацій проголосили Акт відновлення Української державності, і митрополит Андрей Шептицький висловив підтримку цій ініціативі. Проте через два тижні німецька влада почала репресії проти українців. Уже тоді Греко-Католицька Церква розпочала підпільну діяльність, зокрема в соборі Святого Юра та в монастирях під опікою митрополита Андрея переховувалися сотні представників єврейської громади.

Після повернення радянських військ на західноукраїнські землі у 1944-му та смерті митрополита  Андрея (1 листопада) провід УГКЦ здійснив спробу досягнути з радянською державою modus vivendi, тобто можливості співіснувати, незважаючи на різність поглядів. З цією метою у грудні 1944 року митрополит Йосиф Сліпий вислав до Києва та Москви офіційну делегацію на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким, яка мала узаконити статус УГКЦ в СРСР. Однак 15 березня 1945 року Сталін затвердив таємну інструкцію № 58, підготовлену головою ради у справах російської православної церкви Г. Карповим, перший розділ якої називався «Заходи щодо відриву Греко-Католицької (Уніатської) Церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до Російської Православної Церкви». В інструкції було вказано: «організувати в місті Львові православну єпархію, надавши її Главі титул єпископа Львівського і Тернопільського, котрий об’єднає православні приходи [яких ще не існувало] Львівської, Станиславської, Дрогобицької і Тернопільської областей». В іншому пункті йшлося про необхідність створити «всередині Уніатської Церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу на православ’я».

На той час у межах України серед структур УГКЦ залишилися Львівська архієпархія, Станиславівська єпархія і більшість Мукачівської, а також значна частина Перемишльської єпархії, поділеної новим кордоном із Польщею.

Згідно з чітко окресленим планом каральні органи фабрикували справи про «співпрацю з фашистами» й «антирадянську діяльність» ієрархії та духовенства УГКЦ. 11 квітня 1945 року було арештовано митрополита Йосифа Сліпого, а згодом і інших єпископів, а управління Церквою передано в руки створеної наприкінці квітня 1945-го ініціативної групи із «возз’єднання» Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою. Ініціативну групу очолив отець Гавриїл Костельник.

На так званому Львівському соборі 8–10 березня 1946 року, який був організований органами державної влади й держбезпеки в співпраці з членами ініціативної групи, було прийнято одноголосне рішення «відкинути постанови Берестейського Собору 1596 р., ліквідувати Унію, відірватися від Ватикану й повернутися до нашої батьківської святої православної віри та Руської Православної Церкви». Цей акт від початку і до кінця був справжнісіньким фарсом, а тому як з точки зору церковного права, так і державного законодавства не був правомірним. Але УГКЦ вважалася офіційно ліквідованою, а її парафії та вірні були поглинуті РПЦ.

Така сама доля спіткала ті частини УГКЦ, котрі опинилися на території повоєнної Польщі. Позбавлена власної ієрархії та розпорошена греко-католицька громада на кілька десятиліть була підпорядкована римо-католицьким церковним структурам і перебувала під постійним тиском державних органів влади. У такий же спосіб були поглинуті греко-католики Мукачівської (1949) та Пряшівської єпархій (1950).

VIII. Патріарх Йосиф Cліпий (1892–1984)

Йосиф Cліпий — одна з найяскравіших постатей у новітній історії Церкви. Науковець, богослов, керівник академічних інституцій, провідник української Церкви — він був багатогранною особистістю.

Закінчивши початкову школу й Тернопільську гімназію, Йосиф Сліпий вступив 1911 року до Львівської духовної семінарії. Митрополит Андрей Шептицький, помітивши здібності молодого семінариста, уже після закінчення другого курсу послав його на студії до Інсбрукського університету (Австрія), де той здобув класичну освіту й захистив дві наукові дисертації в галузі догматичного богослов’я.

Згодом о. Сліпий повернувся до Галичини й розпочав наукову діяльність. Кар’єра молодого інтелектуала, який вільно володів як класичними (старогрецькою і латинською), так і сучасними (німецькою, польською, французькою, англійською, італійською) мовами, розвивалася досить стрімко. Попри прийнятий 1917 року духовний сан, він майже повністю присвятив себе розвиткові наукових і навчальних інституцій УГКЦ. Після трьох років викладацької роботи Шептицький призначив отця Йосифа Сліпого на посаду ректора Львівської семінарії. Згодом він став керівником новоствореної Греко-католицької богословської академії. Отець Йосиф Сліпий також був головою Богословського наукового товариства та головним редактором журналу «Богословія».

Очолювані отцем Йосифом Сліпим інституції були одними з провідних наукових осередків не лише для церковного середовища, а й для всієї української громади Галичини. Тривалий час Андрей Шептицький покладав особливі сподівання на богословську академію, яку він намагався перетворити на справжній західно-європейський університет для українців. Втілювати цей амбітний і непростий, як на ті часи, задум мав її ректор.

Події Другої світової війни внесли свої корективи у життєвий шлях отця Йосифа Сліпого. Митрополит Андрей Шептицький, що був прикутий протягом кількох років до інвалідного візка, отримав від папи Пія XII дозвіл на висвячення ректора Сліпого в єпископський сан із правом наступництва на митрополичому престолі. Єпископська хіротонія відбулася 22 грудня 1939 року в приватній каплиці митрополичих палат за участю двох єпископів — Миколая Чарнецького та Никити Будки. Після захоплення Львова радянськими військами та смерті Шептицького (1 листопада 1944 року) на плечі єпископа ліг весь тягар управління Церквою в нових політичних умовах, однак 11 квітня 1945-го року його було заарештовано.

Під час слідства, яке тривало понад рік, більшовики намагалися схилити митрополита Йосифа Сліпого до переходу в російську офіційну Церкву, однак той категорично відмовлявся. Відтак перед військовим трибуналом його було визнано винним у «зраді Батьківщини» за статтями 54-1 і 54-11 Карного кодексу УРСР та засуджено до восьми років примусової праці в таборах ГУЛАГу.

Загалом митрополит провів у радянських тюрмах, таборах і на засланні 18 років. Співв’язні згадували про нього як про людину, що була готова йти до кінця за свою віру та переконання. У 1953–1958 роках, перебуваючи на засланні в будинку інвалідів у Маклаково, він написав багатотомну історію Вселенської Церкви в Україні. Ця праця є важливим ключем до розуміння того, як митрополит Йосиф Сліпий бачив ідентичність своєї Церкви.

Він також написав кілька пастирських листів до  вірних переслідуваної Церкви. Митрополита непокоїла подальша доля УГКЦ, тому в посланнях він доволі гостро висловлювався на адресу тих, хто під тиском зовнішніх обставин та державної влади перейшли до Російської Православної Церкви, засуджував Львівський собор 1946 року як псевдоцерковне зібрання, яке не мало жодних канонічних прав скасовувати Берестейську угоду та проголошувати об’єднання з РЦ, та закликав відпалих повернутися до лона УКГЦ. Крім того, він регулярно писав скарги й заяви-протести до вищих радянських інстанцій, у яких наголошував, що його несправедливо засуджено, вимагав звільнення з таборів, опротестовував різного роду наклепи на нього та його Церкву, котрі публікувалися в радянській пресі, добивався відновлення прав УГКЦ.

Митрополит Йосиф, як і багато інших представників греко-католицького духовенства, у міру можливостей продовжував душпастирську діяльність, відправляв Богослужіння, у яких брали участь не лише греко-католики, а й православні чи протестанти, уділяв святі Таїнства хрещення та вінчання. і навіть незважаючи на повторний арешт (1958 р.), митрополит не  нехтував душпастирськими обов’язками. Він особисто рукоположив у таборах кількох священиків, а після свого звільнення та перед від’їздом до Рима 4 лютого 1963 року таємно висвятив на єпископа в номері готелю «Москва» священика Василя Величковського і в такий спосіб забезпечив тяглість підпільних структур УГКЦ.

У Римі (1963–1984 рр.) для митрополита, а згодом Верховного архієпископа та кардинала Йосифа Сліпого питання захисту упослідженої Церкви стало одним із пріоритетних завдань його діяльності. Він використовував різноманітні форуми, на яких наголошував на переслідуванні Церков в СРСР і закликав до більш радикальних дій у справі захисту прав вірян. Його голос став своєрідною «апеляцією до сумління» церковних середовищ у вільному світі.

Консолідація церковного життя греко-католиків у еміграції стало іншим пріоритетним завданням Глави Церкви.

1963 року він створив Український католицький університет, який мав консолідувати наукові сили українців за кордоном. Хоча цей навчальний заклад так і не став повноцінним університетом, він був головним місцем зустрічей представників української діаспори, важливим видавничим центром.

Патріарх Йосиф Сліпий також намагався укріпити внутрішню структуру церкви, започаткувавши амбітний проект піднесення УГКЦ до рангу патріархату.

Це мало, зокрема, гарантувати Церкві необхідні автономні права, які, у свою чергу, сприяли б конфесійній консолідації.

Патріарх виступав за збереження національної ідентичності, за міжцерковне зближення. У своєму «Заповіті» він звертав увагу на спільну спадщину київської християнської традиції як основу для майбутнього порозуміння. Цей документ водночас відображає пророче бачення того, що його Церква після десятиліть поневірянь відродиться на рідних землях. Він не дожив лише кілька років до легалізації УГКЦ в Україні.

У вересні 1992-го Йосиф Сліпий був перепохований згідно з його «Заповітом» у крипті собору Святого Юра у Львові поруч з його попередником митрополитом Андреєм Шептицьким.

IX. Церква в підпіллі (1946–1989)

Будь-яка душпастирська діяльність греко-католицьких священиків після Львівського псевдособору вважалася незаконною. Священики, монахи й монахині були піддані репресіям.

Зокрема, за «контрреволюційну діяльність» та «зраду Батьківщини» митрополита Йосифа Сліпого було засуджено до восьми років виправно-трудових таборів та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Никиту Будку — до п’яти років ув’язнення та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Миколая Чарнецького — до п’яти років ув’язнення та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Івана Лятишевського — до десяти років. Єпископ Григорій Хомишин помер у київській тюрмі ще перед процесом 28 грудня 1945 року. У таборі «Чапаївка-Віта» під Києвом 17 грудня 1947 року помер і Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський. 1 жовтня 1949 року на засланні в Караганді (Казахстан) загинув генеральний вікарій Львівської архієпархії єпископ Никита Будка. 12 листопада 1950-го біля Воркути — Перемишльський єпископ-помічник Григорій Лакота.

Незважаючи на те, що «видима» структура УГКЦ була зруйнована арештами єпископату, Церкві вдалося в умовах переслідувань і глибокого підпілля зберегти неперервну тяглість єпископського служіння. Єпископські хіротонії здійснювалися таємно підпільними владиками. З 1945-го по 1989 рік в умовах суворої таємності хіротонію отримали 15 підпільних єпископів.

Тільки протягом 1945–1946 років органи держбезпеки заарештували понад 800 греко-католицьких душпастирів з терміном засудження від 10 до 25 років. Географія тюремного ув’язнення духовенства, чернецтва та мирян була широка: Мордовська АРСР (Дубровлаг), Комі АРСР (Воркутлаг, Речлаг, Інтлаг, Мінлаг), Казахстан (Карлаг, Степлаг), Сибір (Норильлаг, Озерлаг), далекий Схід (Берлаг, Колимлаг) тощо. На спецпоселення після відбуття в’язничного терміну висилали в Красноярський край, Читинську область, Хабаровський край.

Атеїстична держава не спромоглася, однак, зламати дух опору. Незважаючи на нестерпні фізичні та моральні умови радянських таборів і складні умови життя на засланні, греко-католицьке духовенство використовувало всілякі можливості, щоб сповняти своє душпастирське покликання. У місцях позбавлення волі та на поселеннях відбувалися служби Божі, молебні, уділялися Святі Таїнства. Священики хрестили дітей, вінчали на спецпоселеннях молодят, причому не лише українців. У таборах відбувалися навіть священичі рукоположення.

У Галичині продовжувалося церковне життя в підпіллі — зокрема завдяки активності єпископів, священиків, чернецтва та вірних, котрі повернулися з таборів та заслань. Таємні Богослужіння відбувались у приватних будинках, у відпустових місцях, біля закритих церков. Підпільні Літургії проходили переважно вночі за зачиненими дверима при зашторених вікнах. Кількість вірних на таких Богослужіннях налічувала від кількох осіб до кількох десятків. Перед Літургією відбувалася сповідь. Священик надівав переважно лише єпитрахиль, яку в разі облави легше було зняти й сховати. З причин безпеки священики не завжди носили з собою церковну утвар. 

Після розгону монастирів та арештів настоятелів монахи й монахині жили невеликими спільнотами по 3–4 особи й виконували приписані уставом обов’язки.

Поповнення чернечих Згромаджень відбувалося за рахунок молоді, яка приходила в монастир за рекомендаціями сестер чи священиків.

Монахині допомагали в релігійній освіті дітей, зберігали у своїх домівках Пресвяту Євхаристію, домовлялися про місце й час Богослужіння, особливо на Різдво й Великдень, приносили все необхідне для відправи. У цих «мандрівних церквах» сестри були і паламарями, і дяками, і катехитами (учителями Закону Божого).

Велику підтримку підпільним священикам і єпископам надавали миряни. Їхні доми часто ставали місцями для проведення Богослужінь та уділення церковних таїнств. Вірні УГКЦ дбали про християнське виховання дітей, виготовляли та зберігали літургійні речі, опікувалися зачиненими храмами, супроводжували та охороняли своїх душпастирів, шукали священиків для людей, котрі потребували сповіді чи Причастя, а тому по праву стали непорушною опорою Церкви в підпіллі.

Одним із найважливіших завдань церковного проводу підпільної Церкви став підбір, навчання і висвячення кандидатів до духовного стану. З цією метою діяли таємні духовні семінарії, у яких здобувало освіту нове покоління священнослужителів, забезпечуючи Церкві неперервність душпастирського служіння.

Начання тривало досить довго. Одного чи декількох кандидатів закріплювали за освіченим священиком, який, зокрема, забезпечував їх підручниками, перекладами з латини та інших мов. Навчальна програма була значно вужча, ніж у колишніх семінаріях, і охоплювала лише найважливіші та найнеобхідніші для практичного душпастирювання в підпіллі предмети. До таких належали моральне і пастирське богослов’я, догматика, канонічне право, обрядовість, Святе Письмо, філософія, церковна історія, етика та церковний спів. Рукоположення молодих душпастирів відбувалося переважно після чотирьох — шести років таємного навчання. Кандидатів екзаменувала комісія зі старших священиків і, якщо результати були позитивними, їх рекомендували єпископу.

Багато з кандидатів змушені були офіційно працювати на важких і малооплачуваних роботах, щоб мати змогу здійснити своє священиче покликання.

X. Відродження Церкви (1989)

З огдяду на політику демократизації у другій половині 1980-х, яку проводив у СРСР Михайло Горбачов, греко-католики більше не бажали миритися з несправедливістю щодо Церкви. Провісником легалізації УГКЦ стало оприлюднення заяви про вихід з підпілля групи священиків (23 осіб) і вірних під керівництвом владики Павла Василика, датованої 4 серпня 1987 року. А наприкінці цього ж року активні греко-католики утворили Комітет захисту прав Української Католицької Церкви на чолі з колишнім політв’язнем Іваном Гелем. Цей комітет був правонаступником української релігійної правозахисної організації «Ініціятивна група для захисту прав віруючих і Церкви», заснованої ще 1982 року, яку очолювали Йосиф Тереля та Василь Кобрин. Керівники поставили перед собою єдину мету — легалізацію УГКЦ, яку планували здійснити через «пробудження» українського суспільства і якнайширше представлення проблеми греко-католиків перед органами державної влади СРСР і світовою громадськістю.

Комітет почав збирати підписи під заявою щодо офіційного визнання УГКЦ. Протягом 1988–1989 років було зібрано близько 120 тисяч підписів.

У містах і селах Західної України просто неба проводилися Богослужіння, котрі спочатку збирали невелику кількість вірних, але згодом переросли в багатотисячні маніфестації. Велика кількість вірних зібралася під час святкування 1000-ліття Хрещення в липні 1988 року в селах Грушів і Зарваниця під проводом владики Павла Василика, отців Володимира Війтишина, Йосифа Мороза, Івана Сеньківа, Тараса Сеньківа, Григорія Сімкайла, Миколи Сімкайла та ін. Багатотисячна маніфестація зібралася під час урочистого Богослужіння на честь 175-ліття від дня народження Тараса Шевченка у 1989 році у Львові, яке відправили православний та греко-католицький священики Михайло Нискогуз і Михайло Волошин. Велелюдною акцією було вшановано пам’ять отця Маркіяна Шашкевича у с. Підлиссі 6 серпня 1989 року.

У травні 1989-го в центрі Львова, біля колишнього монастиря Кармелітів Босих, греко-католицькі священики розпочали щонеділі служити Літургії. Також у найбільших містах Західної України на міських цвинтарях проводилися багатолюдні панахиди на честь полеглих бійців за долю України. Найбільш масовим став похід вулицями Львова до собору Святого Юра 17 вересня 1989 року. Люди вимагали свободи віросповідання для греко-католиків.

Того ж року відбулася безпрецедентна акція голодування греко-католиків на Арбаті в Москві. Її розпочали єпископи Павло Василик, Софрон Дмитерко і Филимон Курчаба в приміщенні Верховної Ради СРСР 18 травня 1989 року. Пізніше до акції долучилися духовенство й миряни, котрі змінювали одні одних протягом п’яти місяців. Голодування викликало великий резонанс у Радянському Союзі й у світі.

Важливим чинником інформаційної боротьби стало розповсюдження в країнах Заходу друкованих часописів Комітету захисту Української католицької церкви «Християнський голос». У справу легалізації Церкви зробили також внесок інші релігійно-патріотичні організації, як, наприклад, Марійське жіноче товариство «Милосердя», відроджене в 1988 році.

З огляду на внутрішній та зовнішній тиск радянська влада була змушена визнати права УГКЦ, і 28 листопада 1989 року (перед зустріччю Івана Павла ІІ з Горбачовим 1 грудня 1989 р.) вийшла заява Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно з якою греко-католики отримували право на заснування й реєстрацію громад, користуючись «усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР».

Офіційна легалізація дала також змогу розвивати внутрішню інфраструктуру УГКЦ. Так, стараннями владики Володимира Стернюка у вересні 1990 року відновила свою діяльність Духовна семінарія Святого Духа у Львові, першим ректором якої було призначено владику Филимона Курчабу.

23 січня 1990 року в церкві Преображення у Львові за участю владик з України та майже 200 священиків і численних мирян відбувся Собор Церкви. На ньому було прийнято кілька ухвал, серед яких заява про недійсність рішень Львівського псевдособору 1946 року.

У червні 1990-го підпільні владики мали зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ, на якій він «поблагословив і утвердив канонічну й церковну єдність єдиної Помісної УГКЦ на батьківщині й у діаспорі». Завершальними кроками легалізації Церкви стали повернення греко-католикам архікатедрального собору Святого Юра у Львові, яке відбулося 19 серпня, відновлення легальної діяльності монаших Чинів і Згромаджень та приїзд до України Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського 30 березня 1991 року.

XI. Повернення до Києва (2005)

Відродившись у Західній Україні, УГКЦ провела низку реформ, які стосувалися поділу єпархій, розширила юрисдикцію Верховного архієпископа та Синоду єпископів на всю Україну, окрім Закарпаття, де Греко-Католицька Церква має автономний статус. 

2004 року тодішній глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) прийняв рішення, затверджене Синодом, яке благословив Папа Римський, про повернення осідку Верховного архієпископа Церкви зі Львова до Києва. Офіційною датою повернення вважається 21 серпня 2005 року. Від цього дня Глава УГКЦ іменується титулом «Верховний архієпископ Києво-Галицький». 

Відтоді розпочався активний розвиток УГКЦ на теренах «великої» України. Під час останньої реорганізації УГКЦ наприкінці 2011 року в межах України було створено три нові митрополії — усі вони знаходяться на заході країни й охоплюють, окрім трьох галицьких, ще дві прилеглі області.

Повернення осідку Глави Церкви до Києва та зведення Патріаршого собору Воскресіння Христового на березі Дніпра Любомир Гузар назвав символом «нашого внутрішнього єднання».

«Історія нашої Церкви, — розповідав Блаженніший Любомир засобам масової інформації, — налічує 1025 років від часів Хрещення Київської Русі. У 1596 році частина Церкви вступила до Берестейської унії. Ми завжди підтримували контакти і з Патріархом Константинопольським, і з Апостольською Столицею. З одного боку, це було для нас благословенням, а з другого — призвело до поділу в православній Церкві. Відтоді обидві наші Церкви незалежно розвивалися на території всієї України. Потім після поділу Польщі землі на схід від Збруча потрапили до рук Російської імперії, яка намагалася ліквідувати нашу Церкву. Це спричинило переміщення нашого тодішнього митрополита до Львова (1806 р.) — на територію монархії Габсбургів, де ми могли безперешкодно розвиватися. Перенесення у 2005 році осідку глави УГКЦ зі Львова до Києва було поверненням до стану, що мав місце до поділу. Греко-Католицька Церква — це не західноукраїнська, а всеукраїнська дійсність».

УГКЦ є частиною Вселенської Церкви зі статусом самоуправної Верховноархієпископської Церкви. Її Глава — Верховний архієпископ — перебуває в єдності із Святим Апостольським престолом у Римі. Серед 22 самоуправних східних Католицьких Церков вона є найбільшою.

XII. Церква сьогодні

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою східною католицькою Церквою у світі. Вона налічує понад 6,5 мільйона віруючих. Очолює УГКЦ Верховний архієпископ Києво-Галицький, Блаженніший Святослав (Шевчук), який змінив на престолі кардинала Любомира Гузара в березні 2011 року (Блаженніший Любомир подав прохання про зречення, прийняте Папою Римським у лютому 2011-го).

Упродовж 1989–2011 років відбулося п’ять сесій Патріаршого собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової євангелізації (1996 р.), друга — ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 р.), третя — соціальним проблемам українського суспільства, зокрема щодо абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.), четверта — молоді (2007 р.), п’ята — монашеству (2011 р.). За словами Блаженнішого Святослава, «сьогодні наша Церква крок за кроком у розбудові своїх структур прямує до патріархату». «І це є лише справа часу, — зазначив він на одній з прес-конференцій, — коли Святіший Отець, відповідно до свого Уряду, оприлюднить це рішення. Тому, я думаю, це скоріше є справа наших вірян, нашого духовенства будувати патріархат, що ми й робимо кожного дня».

http://ugcc.ua/official/ugcc-history/

2016 Ukrainian Catholic Church of St. Nicholas The Wonderworker - Permissive Tax Exemption - 07480042